Семеро львів’ян із автомобільного клубу «4х4» на трьох позашляховиках здійснили неймовірну подорож чотирма країнами Сходу, пройшовши шляхами легендарного Олександра Македонського та підкоривши неприступні гори Паміру і Тянь-Шаню. Попри всі небезпеки та труднощі, з якими довелося зіштовхнутись мандрівникам, усі повернулись живими та здоровими.

   Для львівських джиперів експедиція «Львів–Памір 2007: шляхами українців» стала наймасштабнішою за всю історію клубу «4х4». Команді із трьох екіпажів довелося подолати майже 14 тисяч кілометрів дорогами Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану. Амплітуда висот під час експедиції становила від 4 635 метрів над рівнем моря в горах Паміру до -35 метрів у низинах Каспійського моря, а температура різнилась від +42 C°  у пустелі Каракум до -4 C° на високогір’ї Тянь-Шаню.


Бездоріжжя замість автотрас

   «У цій експедиції нас чекало випробування на витривалість, адже нам по­трібно було долати довгі дистанції по дорогах, якими ми раніше не їздили. Готуючись до експедиції, ми склали графік, якого мали дотримуватись під час подорожі, щоб вкластись у відведений термін. Як виявилось, наші плани були занадто оптимістичними. Втрачений час доводилося наганяти цілодобовими нон-стопами, коли ми їхали по кілька діб без зупину», – розповів Олександр Варнаков, заступник керівника експедиції. Старі розбиті асфальтові дороги міжнародного значення, які були збудовані ще в радянські часи, за словами Олександра Ревонюка, президента клубу «Львів 4х4», теоретично існували лише на картах. Деякі ділянки «автотрас» доводилось об’їжджати степовими дорогами, що більше пристосовані до автомобільної їзди.

   Казахстан, через який проходила значна частина маршруту мандрівників, здивував справжніми дорожными парадоксами. За словами учасників експедиції, в одних регіонах країни автомобільні дороги були жахливі, а в інших, переважно на півдні, де видобу­вають нафту, дороги нагадували авто­бани. І, на відміну від українських «даішників», тамтешня міліція облад­на­на сучасною апаратурою, комп’ютерами, радарами. «Можемо вас запев­нити, що їхні міліціонери екіпіровані не гірше від поліцейських у США чи Європі. Перевірили це на собі, коли нас оштрафували за перевищення швидкості аж на 12 кілометрів. Спершу ми не повірили, але дані комп’ютера нас переконали», – поділився своїми враженнями Михайло Мельникович, учас­ник експедиції.

   Найважче довелося львівським мандрівникам у Таджикистані, де умови виявились найскладнішими. Позашляховики пересувались по вузьких та небезпечних дорогах, не пристосованих до руху автотранспорту. «Такого ми ще не бачили! Їхати по гірських серпантинах доводилось із швидкістю 20 кілометрів на годину, щоб не впасти у провалля. 400 кілометрів вузь­кої стежки у високогір’ї, а в метрі від машин у проваллі вирувала гірська річка. Це було неймовірне видовище!
   Каменюки, розміром із наші поза­шля­ховики, виглядали як маленькі камінці, з якими гірський потік просто бавився», – згадує Михайло Мельникович.
   Спати львів’янам доводилось переважно в автомобілях. У наметах намагались проводити якомога менше часу, аби не «нарватись» на отруйних павуків, змій чи скорпіонів, адже цього «добра» у тих краях більш ніж достатньо. Час від часу джипери дозволяли собі таку королівську розкіш, як ніч у готелях, де можна було помитись і нормально відіспатись. Найбільше запам’яталась усім ночівля на висоті 4 200 метрів на одному із перевалів у горах Паміру. Через раптовий снігопад екіпажам довелось спати в автомобілях просто на узбіччі дороги, адже можливості розкласти палатки просто не було, а до найближчого населеного пункту треба було їхати всю ніч.

Солярка з бочки

   За час подорожі учасники експедиції спалили  понад 5 тонн солярки, яка в більшості країн, де побували львів’яни, не відзначалась хорошою якістю. Джипери розповіли, що доводилось ризикувати, заправляючи автомобілі соляркою на автозаправках. Місцеві мешканці з метою заробити  якомога більше грошей, розбавляли пальне водою. Тож у будь-який момент поза­шляховики могли просто не витримати цього «знущання».

   І якщо в Казахстані та Киргизстані АЗС із неякісним пальним траплялися доволі часто, то в гірських районах Таджикистану виникали ситуації, коли заправити автомобілі було ніде і нічим. На деяких ділянках у гірських районах на відстані 1000 кілометрів не було жодної АЗС, не говорячи вже про якість пального. Хоча саме високо на перевалі джипери вперше залили в баки своїх позашляховиків найякісніше пальне за весь час експедиції. «Хто б міг подумати, що найякісніше пальне нам вдалося знайти в горах на одній приватній автозаправці, яка нагадувала просту бочку із шлангом. А от на фірмових АЗС пальне не відзначалось високою якістю», – розповідає Наталя Ревонюк, одна із двох дівчат, які взяли участь в експедиції. За словами Сашка Ревонюка, вони врахували цей фактор, тому брали із собою якомога більше каністр, щоб кожна машина мала автономний запас солярки на 800–1000 кілометрів. Така запасливість не раз рятувала львів’ян.

Кораблі пустелі

   Незважаючи на всі труднощі, з якими довелося зіштовхнутись під час експедиції, джипери в захопленні від поба­ченого, адже не кожному випадає нагода побувати одразу у стількох вражаючих місцях. Найбільше запам’ятались учасникам пустеля між Уральськом та Актюбінськом, високогірний каток Медеу, плато Устюрт, високогірне озеро Іссик-Куль, перевали Кизил-арт та Арт-байтал. Маршрут експедиції «Львів–Памір 2007: дорогами українців» проліг також через стародавні міста Самарканд та Бухару. Незабутні емоції викликали кораблі на Аральському морі, що нагадували загублених у просторі мандрівників.

   Побували львів’яни і поблизу космодрому Байконур. Здивування в мандрівників викликали умови, в яких жили ті, хто обслуговував стратегічний об’єкт. Якщо в Казахстані люди живуть переважно бідно, то в містечку поблизу космодрому зов­сім інше життя – рівні дороги, всюди заправки, а мешканці їздять на новеньких іномарках і живуть не в землянках, а в багатоповерхових будинках. На жаль, потрапити на сам космодром джиперам не вдалось. Для цього потрібно було отримати чимало дозволів, а часу в них було обмаль.

   Але найбільше згадують учасники експедиції гори Паміру. «Памір нас вразив своєю величчю та красою, яка зачаровує і лякає водночас. Це стихія, з якою людина не в змозі змагатись. Ми відчули це на собі, коли проїжджали повз гірські ріки та урвища. Таке не забувається!», – поділився своїми враженнями Михайло Мельникович.

   Поблизу кордону з Афганістаном, що пролягав усього лише в кількох десятках метрів від дороги, мандрівники не раз чули автоматні постріли. «Якось ми зупинились на перепочинок поблизу струмка, щоб освіжитись. За п’ять хвилин до нас підійшли прикордонники і порадили їхати далі, оскільки ще вчора тут відбувались перестрілки з афганцями. Навіть сьогодні там можна зустріти попереджувальні знаки «Обережно: міни!», а з часів війни поблизу недобудованих доріг стоять розбиті трактори та екскаватори, на яких видно сліди від куль. Від побаченого виникало відчуття страху, хоча ми не з лякливих», – розповів Михайло Мельникович. Для того, щоб випадково не підірватись на залишеній міні, джиперам доводилось виходити з автомобілів і йти попереду, прокладаючи шлях машинам.

   Після того, як екіпажі успішно подолали найнебезпечнішу ділянку подорожі, повернення додому вже нагадувало екскурсійну поїздку без якихось особливих пригод. Учасники експедиції в один голос зізнались, що пережитих емоцій їм вистачить надовго. Принаймні до нових подорожей, без яких вони не уявляють свого життя.